Про персонажів своїх книжок та власні літературні вподобання розповіла письменниця Ірен Роздобудько.
Що вам дав конкурс «Коронація слова»?
Це був вихід до друкування першої книжки. Мене часто питають: «Як видати книжку?». Ти пишеш і не знаєш, куди подітися. От я, наприклад, не люблю ходити по видавництвах, пропонувати свій твір, а ще як відмова, ще як зустрінуть не ті люди… А конкурс — це був найпростіший, найкоротший шлях для того, щоб була книжка. Але в мене чомусь була впевненість, що такого, як я у своєму першому гостросюжетному романі, ще ніхто не накручував, що у мене обов’язково буде якесь місце. Із цього конкурсу все і почалося. Взагалі, всі імена, які сьогодні можна почути, – це лауреати «Коронації слова».
Як ви ставитеся до поділу на жіночу і чоловічу літературу?
Можливо, справді є такий підвид — любовні романи або видавництва з літератури тільки для жінок, хоча чоловіки теж читають любовні романи. Взагалі я вважаю, що чоловіки мають читати жіночу літературу, щоб краще знати психологію і підходи до жінок. Але якщо серйозно, то я не поділяю гарну літературу на жіночу і чоловічу. Вона або цікава, або нецікава.
Ви берете прототипи із життя?
Прямих прототипів немає. По-перше, я не наважуюся. У мене колись у «Каравані» була стаття про Марка Вовчка, і мені запропонували написати про письменницю книжку, але я не наважусь це зробити, це ж не те, що якась стаття. Не наважуся зробити і якусь біографічну річ про когось іншого. Досить пієтетно ставлюсь до чужих біографій, тому я пишу про всіх і ні про кого конкретно.
Є теми, на які ви не пишете?
Табу на ненормативну лексику, на брутальне змалювання різних любовних сцен, але я дуже хотіла би підібратися до красивої еротики. Те, що я читаю зараз у сучасній літературі, мене не влаштовує. Є табу на те, щоб вивести в романі певну людину, яку я знаю. У мене є на пам’яті такі історії, коли письменниця виводила впізнаваний образ і через це у людини ламалося життя
Які книжки ви би порекомендували?
Зараз я не просто читаю, а насолоджуюся, я завжди кажу, що друга не можна купити, а книжку можна і купити, і потоваришувати з нею. Є такий чудовий письменник Грін, його книга «Пурпурові вітрила» — справжня Біблія для жінок. Я сприймаю її як програму життя. Я би мріяла писати такі книги, такі статті, що ти в них живеш, бо зараз трошки втрачений смак до тексту як до живої істоти, в якій можна жити, відчувати запахи, звуки.
З якою аудиторією вам цікавіше спілкуватися?
Мені дуже цікаво спілкуватися з молодими людьми, це ще й дуже важливо. Зі старшими людьми мені теж цікаво, у мене навіть є аудиторія людей дуже похилого віку. Але з молоддю мені цікавіше, бо в них ще все попереду, вони ще багато чого можуть змінити у своєму житті, і, можливо, через це я прийняла пропозицію викладати в театральному інституті. У мене 12 студентів, і мені хочеться, щоб у них все в житті склалось. Для того, щоб все склалось, треба, щоб хтось тобі дав поштовх. Я згадую себе і ті рідкісні зустрічі, після яких «треба-бігти-щось-робити», але у мене не дуже багато було таких людей, навпаки, було трошки інакше. Коли я хотіла вступати на журналістику, то мені в родині сказали: «Та ти що, яка журналістика» і почали шукати місце у будівельному ПТУ.
У книжках ви створюєте нову реальність?
Нову. Намагаюсь і відтворити, і створити свою.
Дійсність змінити хочете?
Дійсність змінити не хочу, я би хотіла змінити ставлення хоча б однієї людини до себе і до світу. Інколи до мене підходять і кажуть: «Ви знаєте, я зробила такий-то вчинок, ви дали мені поштовх». Колись у Львові була у мене зустріч, прийшла жінка, яку саме звільнили з роботи. Вона прийшла така сумна, а ми тоді говорили про страшні кроки. Але страшно не робити вчинки. Жінка пішла задоволена, бо знала, що завтра вона вже зробить те-то і те-то. Я хочу, щоб люди змінювалися всередині. Я завжди казала молодим людям, що життя коротке, робіть зараз те, що вам призначено. Кожна людина має своє призначення, якщо так не думати, то можна і не жити. Не обов’язково робити глобальні речі, але треба знати, для чого ти у цьому світі.
Джерело інформації: сайт "сумно?"
- новини
